Коротка історія гендерної дисфорії

1948 року до відомого сексолога доктора Альфреда Кінсі (так, того самого Кінсі) звернулася жінка, чия дитина, якій при народженні призначили чоловічу стать, наполегливо твердила, що насправді вона дівчинка і що сталося щось дуже неправильне. Мати, замість того щоб придушувати доньку, хотіла допомогти їй стати тією, ким вона себе знала. Кінсі звернувся до німецького ендокринолога на ім’я доктор Гаррі Бенджамін (стаття англійською), щоб дізнатися, чи може той допомогти дитині. Доктор Бенджамін розробив протокол естрогенної терапії для підлітка і разом із родиною шукав хірургічну допомогу.

Згодом Бенджамін удосконалив свій протокол і за час своєї кар’єри пролікував тисячі пацієнтів зі схожими відчуттями. Він відмовлявся брати плату за свою роботу, натомість знаходив задоволення в полегшенні, яке дарував цим пацієнтам, і використовував їхнє лікування, щоб поглибити власне розуміння цього стану. 1973 року він придумав термін для цього відчуття невідповідності: гендерна дисфорія (gender dysphoria). На жаль, у Сполучених Штатах цей термін не вживали аж до 2013 року — Американська психіатрична асоціація натомість обрала термін «розлад гендерної ідентичності».

Якщо ти трансгендерна особа й читаєш це, то, можливо, вже чув_ла ім’я Гаррі Бенджаміна, але, ймовірно, не в схвальному контексті. 1979 року його ім’я використали (з дозволу) при заснуванні Міжнародної асоціації гендерної дисфорії імені Гаррі Бенджаміна (HBIGDA), яка випустила стандарти допомоги (SoC) для трансгендерних людей. Ці стандарти стали відомі як «правила Гаррі Бенджаміна» і були сумнозвісно обмежувальними щодо того, як можна було діагностувати гендерну дисфорію. Пацієнтів розміщували на шестирівневій шкалі залежно від рівня їхнього страждання та сексуальної дисфункції. Якщо ти не потрапляв(-ла) на 5-й рівень або вище, де класифікували «справжніх транссексуалів», тобі зазвичай відмовляли в лікуванні.

Проблема полягала в тому, що рівні 5 і 6 вимагали, щоб тебе вабило виключно до людей твоєї власної біологічної статі при народженні. Перехід мав робити тебе гетеросексуальним(-ою), а не геєм чи лесбійкою, а бісексуальним людям доступу не було. Ти також мав(-ла) переживати важкий дистрес через своє тіло й геніталії та вже жити у своєму справжньому гендері без жодного лікування. Багато трансгендерних людей обходили ці обмеження завдяки підказкам спільноти та «правильним» презентаціям, але для багатьох (зокрема й для мене) панувало переконання, що, якщо ти не відповідаєш усім критеріям, то ти недостатньо транс, щоб переходити.

2011 року HBIGDA реорганізувалася, щоб відповісти на зростальний тиск у питаннях розуміння й прийняття трансгендерних людей, і взяла нову назву — Всесвітня професійна асоціація з трансгендерного здоров’я (WPATH). Під керівництвом справжніх трансгендерних людей (уперше в історії організації) WPATH випустила цілком нові стандарти допомоги (SoC, версія 7 — перші за десять років), які відмовилися від шкали Бенджаміна, зосередившись на конкретних індивідуальних симптомах і повністю відокремивши гендер від сексуальності. Через два роки, 2013-го, Американська психіатрична асоціація змінила свої діагностичні критерії, узгодивши їх із SoC від WPATH, у п’ятому виданні свого «Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів» (DSM), замінивши «розлад гендерної ідентичності» на «гендерну дисфорію». Із цією зміною медичний перехід став доступним усім трансгендерним людям у Сполучених Штатах.

Ось чому за останнє десятиліття присутність трансгендерних людей у світі раптом вибухнула. З легшим доступом приходить більша кількість, із більшою кількістю — більша помітність, із більшою помітністю — більша обізнаність, а з більшою обізнаністю — більше людей, які отримують лікування. Дослідження, проведене 2014 року, показало, що 0,6 % дорослих і 0,7 % молоді в США ідентифікують себе як трансгендерні; дослідження, проведене 2016 року, показало, що 1,8 % учнів старшої школи ідентифікують себе як трансгендерні; а опитування, проведене GLAAD 2017 року, показало, що приголомшливі 12 % респондентів віком від 18 до 34 років не ідентифікують себе як цисгендерні.

Трансгендерні люди виходять із тіні; ми всюди.

То що ж таке гендерна дисфорія?

Серед цисгендерних і трансгендерних людей поширена хибна думка, що гендерна дисфорія стосується виключно фізичного дискомфорту із власним тілом. Однак це переконання, що дискомфорт із тілом є центральним для гендерної дисфорії, насправді є помилкою і навіть не становить більшої частини діагнозу гендерної дисфорії. Ґендерна дисфорія охоплює величезну кількість усіх аспектів життя, зокрема те, як ти взаємодієш з іншими, як інші взаємодіють із тобою, як ти вдягаєшся, як поводишся, як вписуєшся в суспільство, як сприймаєш світ навколо себе і — так — як ти ставишся до власного тіла. Тож прихильники SoC 7 від WPATH і DSM-5 узяли за звичку казати, що, аби бути трансгендерною особою, не обов’язково мати дисфорію. Цю фразу часто повторюють, наче мантру, бо вона повідомляє людям, які не відчувають значного дискомфорту з тілом, що вони теж можуть бути трансгендерними.

По суті, гендерна дисфорія — це відчуття неправильності, властиве самому собі. У цієї неправильності немає логічного підґрунтя; ніщо її не пояснює, і ти не можеш описати, чому почуваєшся так; вона просто є. Щось у твоєму існуванні неправильне, і навіть зрозуміти, що саме є неправильним, буває важко.

Раніше я описувала це так: наче дитиною носиш дорослу рукавичку. Ти можеш засунути руку в рукавичку, і пальці потраплять у її пальці, але твоя вправність у цій рукавичці страшенно обмежена. Можливо, ти й зможеш щось підняти, але не зумієш орудувати цим так, як дорослий. Просто все не зовсім так, як треба.

Еві Вінтерс описала це так у своєму дописі про дисфорію.

Чи бувало так, що ти сидиш десь у громадському чи офіційному місці, і раптом починає свербіти підошва ноги? Ти ж не можеш отак просто зняти взуття і почухатися, тож терпиш відчуття, ніби помираєш зсередини, поки цей свербіж росте й росте, аж доки ти не готова вбити наступного, хто до тебе заговорить.

Або, коли я була молодшою, я дивилася кабельне телебачення зранку перед школою. Оскільки це було кабельне ТБ у сільській Західній Вірджинії на початку 90-х, час від часу я вмикала свій улюблений канал, щоб подивитися улюблені передачі, поки їла свою кленову вівсянку, і бачила «Могутніх рейнджерів» — але звук був з іншої станції (зазвичай із погодного каналу). Відео було нормальне. Звук був нормальний. Але неузгодженість між ними? Це той різновид роздратування, що сидить у тобі цілий день, коли ти дитина.

Це відчуття, яке виникає, коли ти просиш свіжу, освіжальну дієтичну колу, а офіціант відповідає: «А пепсі підійде?»

Це коли ти знаєш, що щось не так, і не можеш із цим нічого вдіяти.

Ґендерна дисфорія — це, у своїй основі, просто емоційні реакції на те, що мозок знає: щось не пасує. Ця невідповідність так глибоко в підсистемах мозку, що немає очевидного повідомлення про те, у чому полягає проблема. Єдиний спосіб її розпізнати — через емоції, які вона запускає. Наша свідомість отримує або позитивний (ейфорія), або негативний (дисфорія) відгук залежно від того, наскільки добре наше теперішнє середовище узгоджується з нашим внутрішнім відчуттям себе. Частина переходу — навчитися впізнавати ці сигнали.

Цисгендерні люди теж їх отримують, але оскільки сигнали зазвичай узгоджуються з їхнім середовищем, вони сприймають їх як належне. Утім, було кілька помітних випадків, коли цисгендерна людина потрапляла в ситуацію, у якій переживала гендерну дисфорію. Спроби виховувати цисгендерних дітей як представників протилежної статі (Попередження про вміст: суїцид) завжди зазнавали невдачі, коли дитина неминуче заявляла про себе інакше.

Ці імпульси ейфорії та дисфорії, потягу й відрази — усі вони виявляються багатьма різними способами: деякі очевидні, деякі значно тонші. Дисфорія також змінюється з часом, набуваючи нових форм у міру того, як людина переходить від неусвідомлення до розуміння і крізь сам перехід. Мета цієї книги — розкласти ці прояви на окремі категорії й описати їх, щоб інші могли навчитися їх упізнавати.

Однак спершу я мушу наголосити на чомусь дуже важливому — настільки важливому, що пишу це великими жирними літерами:

КОЖНА ОКРЕМА ТРАНСГЕНДЕРНА ОСОБА ПЕРЕЖИВАЄ СВІЙ НАБІР ДЖЕРЕЛ ТА ІНТЕНСИВНОСТЕЙ ДИСФОРІЇ

Немає одного-єдиного транс-досвіду; немає стандартного набору відчуттів і дискомфортів; немає одного істинного транс-наративу. Кожна трансгендерна особа переживає дисфорію по-своєму і своєю мірою, і те, що турбує одну людину, може не турбувати іншу.

Гаразд, коли з цією засторогою покінчено, перейдімо до суті.