Чи я транс?

Задовго до того, як я почала ставити під сумнів свій гендер, у мене була така собі мрія-фантазія: одна з моїх найкращих подруг підходить до мене й каже: «Та годі вже. Ти нікого не обдуриш».

Якби тоді ти спитав мене, що саме я маю на увазі під словами «ти нікого не обдуриш», я б не змогла відповісти. Глибоко в душі я знала, що це, мабуть, пов’язано з гендером, але мої вуста не змогли б скласти цих слів. Усе, що я знала, — це що я вдаю когось, ким не є, у якийсь невиразний, пасивний і ефемерний спосіб.

Коли я нарешті прийняла себе як трансжінку й почала довгий процес камінг-ауту, усе, чого мені хотілося, — щоб хтось сказав мені, що вже й так усе знав. «Я така рада, що ти це зрозуміла, — хотіла я почути захоплене. — Я знаю правду вже багато років. Це ж було так очевидно. Не розумію, як хтось узагалі міг думати, що ти хлопець. Я така рада, що тепер ти нарешті житимеш як справжня ти».

Але ніхто мені такого так і не сказав. Мій камінг-аут пройшов успішно, і більшість друзів мене підтримали, та я так і не отримала тієї зовнішньої підтримки, якої так прагнула. Друзі та рідні прийняли мене як транс, бо я сказала їм, що я транс. Вони не помічали, що останні два десятиліття я носила погано припасований костюм чоловіка, якого ледь чи й існувало.

---

Моя добра подруга Лілі вигадала вислів «Первинна директива яйця» (Egg Prime Directive), щоб описати той факт, що транс-люди мають негласну домовленість не казати тим, хто ставить під сумнів свій гендер, чи є вони транс. («Яйце» (egg) — спільнотний термін для людини, яка ще не усвідомила, що вона транс.)

Коли людині просто кажуть, що вона транс, це відкриває простір для заперечення; це активує захисні механізми, вибудувані інтерналізованою трансфобією, і з великою ймовірністю заштовхує її ще глибше в шафу, а то й робить її відверто трансфобною. Та навіть коли цього не стається, це лишає підґрунтя для того, щоб її власна підсвідомість відкинула дисфорію, заявивши, що нею просто маніпулювали чи її обманули. Набагато ефективніша стратегія — розповідати про власний досвід дисфорії, щоб людина побачила спільне й дійшла власного висновку про свій гендер. Цей кодекс не забороняє допомагати людині досліджувати свій гендер; він забороняє призначати їй гендер. Або, якщо коротше: нікому не можна розповісти, що таке Матриця. Її треба побачити самому.

Я певна, що десь є транс-люди, які не дотримуються Первинної директиви яйця, але я таких не зустрічала. Це одна з небагатьох речей, що, здається, об’єднують усю транс-спільноту, мене зокрема. Хоч я й хотіла власної зовнішньої підтримки понад усе, тепер я бачу, що справжнє прийняття могло прийти лише зсередини. Єдина людина, яка може сказати тобі, що ти транс, — це ти сам_а.

Парадокс у тому, що більшість транс-людей у шафі геть не вміють довіряти своєму внутрішньому голосу. Коли все життя проводиш із настирливим розривом між тим, якою тебе бачить світ, і тим, якою ти бачиш себе, стає простіше покладатися на інших, щоб вони сказали тобі, «хто ти насправді». Навіть якщо глибоко в душі ти знаєш, що всі люди в твоєму житті проґавлюють якийсь фундаментальний факт про твою ідентичність, майже неможливо не дослухатися до інших більше, ніж до себе.

Тож моя мета сьогодні — дати тобі частину тієї інформації та тих внутрішніх рамок, що допомогли мені прийняти себе. Я не можу сказати тобі, транс ти чи ні, але можу вказати на стежку, якою ти, можливо, зумієш пройти сам_а. Я не можу дати відповідей, але можу спробувати дати правильні запитання.

Як завжди, прошу зрозуміти, що я не маю фахової підготовки з гендерної терапії. Я просто пишу це з власних аматорських досліджень і особистого досвіду — переважно зі свого шляху та розмов, які я мала з іншими трансжінками й людьми в пошуку себе. Май на увазі, що я підходжу до цього з перспективи доволі бінарної трансжінки, яка здійснила перехід на початку свого четвертого десятка, а отже я досі сліпа до значної частини транс-досвіду. Для трансмаскулінних і небінарних людей, як і для багатьох інших трансжінок, усе інакше. Це не претендує на універсальний експертний путівник — це просто найкраще, що я можу дати тобі зараз.

Зваж, що більшість цис-людей не дуже багато думають про свій гендер

Якщо ти вже на тому етапі, коли ставиш свій гендер під сумнів, — навіть якщо це лише означає вбити в пошук «чи я транс?» і захряснути ноутбук ще до того, як з’явиться результат, — вітаю: ти вже подумав_ла про свій гендер більше, ніж більшість цис-людей подумають за все своє життя.

Я питала багатьох своїх цис-друзів, чи серйозно вони колись задумувалися над своєю гендерною ідентичністю, і в дев’яти випадках з десяти — ні. Цис-люди не замислюються постійно над тим, як це — бути дівчиною. Вони не мріяли наяву про те, як було б гарно прокинутися в іншому тілі. Їхнє серце не калатає, коли вони думають про фільми про обмін тілами. Дехто з них, можливо, й уявляв, як це — бути в тілі іншого гендеру, ніж той, що йому призначили при народженні, але ці уявні експерименти були короткими й суто інтелектуальними.

Там немає жодної енергії. Не для них. Якщо ти відчуваєш якусь дивну енергію, коли думаєш про гендер, це, ймовірно, щось та й означає.

Зваж, що більшості цис-людей насправді подобається бути тим гендером, який їм призначили при народженні

Спершу мені було важко в це повірити, але цис-людям насправді подобається їхній гендер! Цис-чоловікам подобається бути чоловіками, а цис-жінкам — бути жінками. Вони не мріють таємно, щоб народитися представником «протилежного» гендеру, чи безгендерною істотою, чи ще кимось. Як ми вже з’ясували, вони взагалі не дуже багато думають про свій гендер.

Тут, звісно, є складнощі. Чимало цис-чоловіків вважають токсичну маскулінність задушливою й жахливою і свідомо відкидають проблемні соціальні аспекти свого гендеру. Чимало жінок глибоко обурені мізогінією, патріархатом і тиранією класичних гендерних ролей. «Подобатися бути чоловіком» не конче означає обожнювати необхідність тримати емоції в собі в усіх ситуаціях поза НФЛ, а «подобатися бути жінкою» рідко означає, що ти любиш, коли тебе принижують колеги-чоловіки чи постійно питають: «То коли вже весілля?».

Та коли продертися крізь усе це? Цис-людям усе одно подобається їхній гендер. Вони, може, й хотіли б, щоб певні аспекти того, як їхній гендер відіграється в суспільстві, були іншими, але вони все одно обрали б залишити собі призначений гендер, якби обмін був на столі переговорів. На жаль, багато транс-людей у шафі чують, як цис-люди скаржаться на прикрі й проблемні аспекти свого гендеру, і припускають, що всі мають таку саму легку неприязнь до свого гендеру, як вони самі.

Транс-люди в шафі також припускають, що «я не ненавиджу бути чоловіком» — це те саме, що «мені подобається бути чоловіком». Я не можу й порахувати, скільки таких дівчат у пошуку себе кажуть мені якийсь варіант фрази «я не можу бути транс, бо я не ненавиджу бути чоловіком», а тоді переходять до опису незліченних дрібниць, які їм не подобаються в тому, що їх бачать чоловіком, — наче їхній гендер це пара мокрих шкарпеток, які вони ніяк не можуть зняти.

Можливо, тебе здивує, що я теж не ненавиділа активно те, що мене бачать чоловіком, ще до того, як прийняла себе. Те, що мене сприймали хлопцем, не було для мене постійним джерелом страждання. Воно просто… було тим, ким я, очевидно, була, тож я навчилася якось із цим жити. Багато людей вірять, що бути транс можна лише тоді, коли тобі активно болить, що тебе бачать чоловіком, але це конкретне відчуття зазвичай не приходить, доки ти не почнеш переходу й нарешті не дізнаєшся, ким ти є насправді. До прийняття себе твої стосунки з гендером, призначеним при народженні, радше відчуваються як роз’єднаність, аніж як страждання.

Я також не можу й порахувати, скільки разів я чула, як трансжінки в шафі кажуть щось на кшталт: «ну, я не ненавиджу бути чоловіком, а чоловіки мають купу інституційних привілеїв. Не думаю, що я обрала б бути жінкою, навіть якби могла, бо не хотіла б відмовлятися від свого чоловічого привілею». Чоловічий привілей, звісно, реальна річ, але це не нагорода, яку чоловіки отримують за те, що мусять терпіти вічний дискомфорт чоловічого буття. Чоловікам подобається бути чоловіками, і їм усе одно подобалося б бути чоловіками без своїх соціальних привілеїв. Якщо єдине, що тобі подобається в маскулінності, — це чоловічий привілей, це, ймовірно, щось та й означає.

Зваж, що гендерна дисфорія має інший вигляд у трансжінок, які ще не прийняли себе

Багато років я думала, що не можу бути транс, бо я не переживала гендерної дисфорії. Я страшенно помилялася.

Однією з причин, чому я не усвідомлювала, що переживаю дисфорію, була та сама, чому риби не знають, що вони плавають у воді, — таким моє життя було завжди, тож я думала, що бути дисфоричною весь час — це нормальна людська поведінка. Я знала, що я якась сумна й не на жарт дивна, і знала, що мій досвід маскулінності був принаймні трохи гендерно-неконформним, але я мала справу з болем дисфорії щодня, не маючи й гадки, що насправді коїться. Хоч би як погано я почувалася, я завжди могла придумати достатньо добре пояснення, що не мало нічого спільного з гендером.

Інша проблема в тому, що гендерна дисфорія виявляється інакше в трансжінок до прийняття себе, ніж після. Я завжди думала, що гендерна дисфорія — це той розпач, який охоплює, коли дивишся в дзеркало й бачиш хлопця, що дивиться на тебе у відповідь, замість дівчини, але такого відчуття я насправді не мала, доки не почала перехід. Не можна засмутитися через те, що не бачиш дівчини в дзеркалі, доки не усвідомиш, що ти дівчина!

До того дисфорія виявляється десятками інших, набагато тонших способів. Я писала про свій досвід дисфорії до прийняття себе тут, у тексті, який став моїм найпопулярнішим есеєм за весь час. (стаття англійською) Дуже раджу прочитати його повністю, якщо ти ставиш свій гендер під сумнів.

Зваж нульову гіпотеЦис

У математиці нульова гіпотеза — це щось, що загалом вважають істинним, доки не доведено протилежне. Це припущення за замовчуванням, як-от «невинний, доки не доведено вину». Якщо ти збираєшся, наприклад, засудити когось за вбивство, непрямих доказів просто не вистачить. Зазвичай потрібен переконливий фізичний доказ, чи зізнання, чи якась інша очевидна ознака вини.

Ця чудова стаття Наталі Рід (стаття англійською) доводить, що цисгендерність (не транс) трактується нашим суспільством як нульова гіпотеза. Усі ми вважаємося своїм призначеним при народженні гендером, і ми відчуваємо, ніби нам потрібні переконливі докази, щоб підтвердити свою транс-сутність. Інакше ми й далі припускаємо, що ми цис.

У великій схемі речей це має сенс, бо в світі, ймовірно, більше цис-людей, ніж транс. Утім, як ми вже обговорювали, більшість людей, яким комфортно зі своєю гендерною ідентичністю, не займаються таким самопитанням. Якщо ти дійшов_ла до цього етапу самопізнання, є досить велика ймовірність, що ти не цілком цис.

Нульова гіпотеЦис ставить просте й дієве запитання: щойно ти прибереш палець з шальки терезів, наскільки ймовірно, що ти транс? Якщо ти даси однакову вагу двом гіпотезам — «я цис» і «я транс» — і перестанеш вимагати, щоб транс-сутність несла весь тягар доказів, що відчувається правильним для тебе? Якщо ти почнеш шукати докази цис-буття так само, як шукаєш докази транс-буття, уся ілюзія часом може просто розсипатися.

Зваж, що якщо ти хочеш бути дівчиною/хлопцем, то ти вже дівчина/хлопець

Усе справді так просто. Чоловіки хочуть бути чоловіками, а жінки хочуть бути жінками. Якщо ти хочеш бути чоловіком, то ти чоловік. Якщо ти хочеш бути жінкою, то ти жінка. Якщо ти не хочеш бути ні тим, ні іншим, або хочеш бути обома, або хочеш бути жінкою іноді й чоловіком в інший час, то ти, ймовірно, якийсь різновид гендерфлюїдної чи небінарної особи.

«Але ж не можна просто… взяти й зробити це!» — чую я твоє заперечення. Але ти абсолютно точно можеш просто взяти й зробити це. Власне, це, по суті, єдине-єдине питання, на яке тобі справді треба відповісти самому. Якщо ти хочеш бути дівчиною, а завжди думала про себе як про хлопця, то тобі, ймовірно, буде щасливіше жити як дівчина. Принаймні варто зробити кілька кроків, аби побачити, чи принесе перехід щастя, чи не так?

Зваж, що сумніви в собі не скасовують твоєї можливої транс-сутності

Багато років — навіть десятиліть — я «знала», що я не транс, бо «справжні» транс-люди нібито мають непохитну впевненість у власній ідентичності. Я інтерналізувала цей вигаданий образ юної трансжінки, яка вимагає, щоб усі ставилися до неї як до жінки, якою вона є, зухвалої перед обличчям гноблення.

Ось як це — бути транс, думала я: хоробрість, відвага й абсолютна, непохитна впевненість у своїй ідентичності. Це була не я, тож я не могла бути транс!

Як виявляється, дуже мало реальних транс-людей почуваються так до переходу. Натомість майже всі ми починаємо свій шлях, поглинуті сумнівами в собі. Та непохитна впевненість зазвичай таки приходить із часом, але на це можуть піти місяці чи роки прийняття себе, а також (принаймні в моєму випадку) додаткова підтримка у формі гормональної терапії та соціального переходу.

Та на початку майже всі ми відчуваємо, що наш гендер — це заплутаний безлад. Ми відчуваємо, що ніяк не можемо бути «достатньо транс», щоб претендувати на квір-ідентичність, і вже точно не почуваємося достатньо транс, щоб здійснити перехід. Ми хвилюємося, що ухвалюємо хибне рішення, що ми перебільшуємо, що крок за межі нашого маленького кокона самозбереження ризикує стати найбільшою помилкою, яку ми тільки могли б зробити в житті.

Якщо ти відчуваєш усе це — ти в хорошій компанії. Моя терапевтка навіть жартує, що питання «чи я достатньо транс?» настільки поширене, що це практично симптом того, що ти транс. Не можна розібратися у своїй гендерній ідентичності, не ставлячи її під сумнів, і сумніви в собі — нормальна частина цього процесу.

Зваж, що твій транс-шлях може не вписуватися в усталений, популярний наратив

Поп-культура, по суті, вирішила, що є лише одна трансфемінна історія, варта розповіді. Це історія юної транс-дівчинки, яка усвідомлює свою ідентичність у дуже ранньому віці. Уже в дитинстві її тягне до ляльок і чаювань. Вона приміряє сукні старшої сестри й випрошує в мами купити їй косметику та прикраси. До того ж вона майже завжди й виглядає як дівчинка — жіночні риси обличчя, невисокий зріст, худорлява й андрогінна. Якщо вона не здійснить переходу в дитинстві чи підлітковому віці, то все одно якось дотягне до дорослості, все ще виглядаючи більш-менш як жінка. Вона постійно вдягається в жіноче й, можливо, навіть є драг-квін. Вона також, імовірно, відчуває потяг до чоловіків і, можливо, попрацювала якийсь час секс-працівницею.

Це слушний і поширений транс-наратив. Я знаю багато дівчат, які пережили деякі чи всі ці шаблони. Адже недарма ж цю історію розповідають знову і знову.

І все ж переважна більшість трансжінок, яких я знаю, геть не такі. Багато з них мали класично чоловіче дитинство, з іграшковими машинками, відеоіграми й бластерами NERF. Багато з них ніколи не вдягалися в жіноче й відчували певну відразу до драг-культури. Багато з них росли з великими тілами, широкими плечима й густими бородами. Багатьох із них узагалі не вабить до чоловіків, тоді як інші бі- чи пансексуальні. Багато з них почали серйозно ставити свій гендер під сумнів лише наприкінці свого третього чи на початку четвертого десятка. У багатьох немає жодних «ознак» транс-буття в минулому. Вони просто все життя приймали те, що вони чоловіки, та й по тому. Доки не перестали.

Це поширений транс-наратив, але про нього майже ніхто не говорить. Трансжінки, як-от я, по-справжньому почали відкриватися й розповідати свої історії лише в останні кілька років. А до того? Єдина історія, яку ти чув, — та, що я описала вище. Ось чому той транс-наратив здається «правильним», а цей — «неправильним».

Але дівчат, як ми, неймовірно багато. Це наукове дослідження від 2003 року (стаття англійською; попередження про застарілу лексику, якщо читатимеш) описує спостереження дослідниці, яка десятиліттями працювала з трансжінками. За її досвідом, є три виразні групи трансжінок, дві з яких ідуть шляхом «я завжди це знала», що я описала вище, а одна — ні. За її словами, трансжінки «третьої групи» мають класично чоловіче дитинство, схильні не виявляти звичних ознак транс-буття й схильні робити камінг-аут пізніше в житті. Хоч деякі з них і вдягаються в жіноче, багато хто ні, обираючи давати раду своїй дисфорії тоншими й внутрішнішими способами. Не можу описати, наскільки підтриманою я почувалася, читаючи цю працю під час свого етапу самопитання й усвідомлюючи, що там, у світі, є стільки інших трансжінок, точнісінько таких, як я.

Я також вірю, що більше трансжінок, як ми, відкриваються нині тому, що зараз набагато більше репрезентації й набагато більше ресурсів. У 1991-му, 2001-му, навіть у 2011-му шлях до переходу був набагато складнішим, і більшість людей не знали жодної відкритої транс-особи. У такому світі перехід обирали лише ті, для кого не зробити цього було просто-таки неможливо.

У 2021 році тут не лише легше ставити свій гендер під сумнів; легше отримати доступ до транс-спільнот, гормонів та інших украй важливих ресурсів. Якби я народилася на тридцять років раніше, я, можливо, взагалі не здійснила б переходу. Якби я народилася на тридцять років пізніше, я, ймовірно, здійснила б його ще підліткою. Не переймайся тим, чи ти «завжди це знав_ла», якщо це вперше в житті, коли в тебе є свобода й ресурси, щоб по-справжньому поставити собі це питання.

Зваж, що те, що утримує тебе від прийняття себе, може не мати нічого спільного з твоєю ідентичністю

Щоразу, коли я розмовляю з трансжінкою в пошуку себе, розмова зрештою повертає до перешкод, з якими вона може зіткнутися, якщо обере перехід. «Я хвилююся, що я надто висока/велика/волохата/негарна, щоб здійснити перехід» — доволі поширений страх. «Я хвилююся, що рідні зречуться мене / партнер_ка мене покине» — ще одна тривога, яку я чую часто. Інші дівчата дуже хвилюються за кар’єру, освіту чи ситуацію в коледжі. Багато хто боїться, що просто не потягне медичних рахунків за HRT чи транс-операції.

Усі — усі — сумніваються, що мають достатньо сили духу, щоб упоратися із соціальним переходом. Камінг-аут перед друзями, носіння жіночого одягу, зіткнення з трансфобією… це жахливий безлад, особливо для трансжінок у шафі, які зазвичай і так почуваються доволі бідними на стійкість. Усе це може здаватися хронічно нездоланним.

Ці страхи часто виявляються у формі самогейткіпінгу. «Я боюся, що ніколи не буду гарною дівчиною» перетворюється на «я не можу бути транс, бо що, як я буду недостатньо гарною після переходу?». У вакуумі це здається трохи безглуздим, але транс-дівчата до прийняття себе іноді готові на що завгодно, аби переконати себе, що вони насправді не транс. Я точно думала, що я не транс, бо просто не могла уявити, що насправді приймаю HRT і щодня вдягаюся як жінка. Це було те, що роблять хоробрі люди, а не такі, як я, тож я не могла бути транс!

Чому ми так робимо із собою? Думаю, уся справа в самозахисті. Ми знаємо, що перехід неймовірно складний, тож пробуємо буквально все інше на світі, перш ніж узагалі готові почати дивитися в обличчя питанню «чи я транс?». У нас розвиваються дуже сильні самозахисні голоси, що люто опираються правді, бо тоді нам не доводиться хвилюватися через жах того, що буде далі.

Але ось у чому річ: навіть якщо ти транс, тобі насправді не обов’язково щось із цим робити. Хоч я й дуже раджу здійснити перехід, цілком можливо прийняти себе, а тоді просто… нічого не робити. Залиш своє ім’я, свої займенники, своє життя таким, яким воно є. Або можеш просто змінити кілька речей і насолоджуватися тими маленькими спалахами гендерної ейфорії там, де зможеш.

Важливо пам’ятати, що правда твоєї ідентичності окрема від усіх надій і страхів, що ти маєш щодо переходу. Якщо ти дівчина всередині, не має значення, як ти виглядаєш. Не має значення, що думає про тебе твоя сім’я. Не має значення, чи маєш ти засоби чи навіть бажання здійснювати медичний перехід. Ідентичність — це річ ментальна й духовна, окрема від усього цього. Якщо ти дівчина, то ти дівчина.

Тож почни з цього. З’ясуй, ким ти Є, незалежно від того, що ти із цим робиш.

Щоразу, коли я розмовляю з трансжінкою в пошуку себе, яка застрягла на цьому, я завжди намагаюся винести за дужки ці соціальні чинники якомога повніше. Я ставлю гіпотетичні запитання на кшталт такого:

Тобі дають чарівну кнопку, яка назавжди змінить твій гендер, давши тобі тіло «протилежного гендеру», рівноцінне твоєму за віком, формою й привабливістю. Якщо ти натиснеш кнопку, усі в твоєму житті завжди знатимуть тебе як дівчину. Вони приймуть тебе негайно. Ти не втратиш ні партнера_ку, ні роботу, ні сім’ю. Натиснеш?

До речі, цис-люди навіть не розглядали б можливості натиснути цю кнопку. Якщо ти глибоко в душі знаєш, що натиснув_ла б, але все ще боїшся прийняти себе як транс, то твоє каменем спотикання, ймовірно, радше твій страх переходу, аніж твоя справжня ідентичність.

Зваж, що це рідко «просто фетиш»

Я не можу й порахувати, скільки транс-людей — зокрема я — почали досліджувати свої гендерні відчуття в царині сексуальних фантазій.

Є багато різних способів, якими це виявляється: гендерні ігри з партнер_ками, насолода від малюнків на тему трансформації, читання історій про хлопців, яких перетворюють на дівчат, або рольові ігри з фантазіями про гендерну трансформацію з партнер_ками на онлайн-форумах чи в месенджерах. Цього добра так багато довкола, і чимало людей, яким воно подобається, — це трансжінки в шафі, якою була я.

Це цілком логічно, якщо подумати. Секс — одна з небагатьох царин людського досвіду, де безпечно досліджувати гендер, не зіштовхуючись із більшими питаннями про ідентичність. Цілком можливо розділяти ці дві речі в голові роками, роками й роками. Ти просто чоловік, який іноді любить пофантазувати про те, як його перетворюють на жінку. Це ж не означає, що ти транс!

На жаль, дослідження гендеру в такий спосіб насправді може зробити прийняття себе складнішим для багатьох трансжінок. Хоч я й вважала такі сексуальні дослідження абсолютно необхідними в дні до прийняття себе, це також означало, що я могла списувати свої настирливі гендерні думки чи мрії наяву на «просто фетиш». Я ставилася до них як до чогось прихованого й ганебного, замість того щоб дослідити глибше.

Це питання ще більше ускладнюється терміном «автогінефілія» — фейковою трансфобною «теорією», висунутою схибленим психологом на ім’я Рей Бланшар. Автогінефілія стверджує, що багато людей, які самоідентифікуються як трансжінки, насправді зовсім не жінки, а натомість моторошні чоловіки, яких збуджує ідея бути жінкою чи мати вагіну. За Бланшаром, увесь їхній перехід — це просто складна фетишна гра, у яку вони змушують увесь світ грати.

Хочу одразу прояснити: автогінефілія — це маячня. Її розвінчували справжні науковці й дослідники багато-багато разів. (стаття англійською) Уся суть цієї теорії, наскільки я можу судити, полягала в тому, щоб спробувати змусити цис-людей дивитися на трансжінок як на чоловіків — сексуальних хижаків. На щастя, більшість цис-людей так не вважають, і більшість із них взагалі не чули ні про Бланшара, ні про автогінефілію.

На жаль, чимало трансжінок у шафі натрапляють на це добро, поки ставлять себе під сумнів, і думають: «о, може, у мене просто автогінефілія? Може, я насправді не транс». Це подвійно справедливо для трансжінок, які провели багато часу, виражаючи свої гендерні відчуття в сексуальних просторах, особливо якщо вони відчувають сексуальне збудження від ідеї стати жінкою.

Хоч це відчуття збудження надто складне, щоб повністю його розкласти в цьому крихітному розділі набагато довшого есею, я скажу, що це відчуття дуже поширене на ранніх етапах, але воно схильне згасати в міру того, як просувається твій перехід. Частково це пов’язано з тим, що якщо достатньо довго прив’язувати гендерну ейфорію до сексуального збудження, то одне почне частково виражатися через інше. Частково це також пов’язано з тим, що коли тебе бачать твоїм справжнім гендером або коли ти переживаєш сексуальну насолоду як свій справжній гендер, це відчувається до біса чудово. Хай там як, це не «просто фетиш», якщо твої відчуття глибші за чисте сексуальне збудження.

Зваж широку парасольку транс-ідентичностей

Якщо ти не провів_ла багато часу у спільноті з відкрито квір-людьми, ти, можливо, не до кінця усвідомив_ла, наскільки багато є різних способів і переживати, і виражати свій гендер.

Ширший світ змушує здаватися, ніби коробка «чоловік» і коробка «жінка» — це дві геть різні речі з величезною прірвою порожнечі між ними, але це насправді не так. Є приблизно нескінченна кількість способів виражати гендер, як усередині цих коробок, так і поза ними, і твій гендер може бути десь у тому невизначеному просторі. Я доволі бінарна трансжінка, і мені подобається бути всередині дівочої коробки, але моє уявлення про гендер, як і те, як я обираю його виражати, часто геть інакші, ніж в інших людей, які теж у дівочій коробці.

Немає правильного способу бути транс. Деякі транс-люди змінюють своє вираження, але не змінюють займенників. Деякі транс-люди змінюють ім’я та займенники, але не змінюють вираження. Деяким транс-людям нормально жити як їхній призначений при народженні гендер, доки вони знають, хто вони всередині.

Багато транс-людей не обирають гендерно-стверджувальних операцій чи гормонів. Багато транс-людей використовують різні імена й різні займенники залежно від того, як вони хотіли б, щоб їх бачили в тій чи іншій ситуації. Багато транс-людей просто вибудовують стосунки з гендером, трохи скошені відносно циснормативності, втикають свій прапорець — і на тому край.

Багато транс-людей вирушають у перехід в один спосіб, а зрештою усвідомлюють, що їхня ідентичність краще збігається з чимось, чого вони й уявити не могли, коли їхній процес тільки починався.

Усе це слушно, і моя мета, включивши все це сюди, — зняти тиск. Складніше прийняти себе як транс, якщо відчуваєш, що прийняття себе прийде з цілим новим набором нездійсненних очікувань. Насправді ж одна з великих радощів транс-буття — усвідомити, що ти насправді вільн_а від усіх цих вузьких уявлень про те, чим гендер може й не може бути.

Хай би що ти вирішив_ла про свій гендер, важливо бути вірним собі. Це звучить банально, але дати собі дозвіл бути чесним щодо того, що приносить і не приносить тобі радість у сенсі гендеру та гендерного вираження, може бути відверто радикальним актом. Ця подорож може привести тебе до більшого комфорту в призначеному при народженні гендері, чи до якоїсь небінарної чи гендерфлюїдної ідентичності, чи, можливо, ти прийдеш сюди до мене, у дівочу коробку (у нас є капкейки!).

Хай би що ти обрав_ла, роби це тому, що це допомагає тобі почуватися більше собою.

Зваж, що перехід — це менше про відкриття єдиної метафізичної істини й більше про те, щоб робити те, що робить тебе щасливою

Один камінь спотикання, на який я часто натрапляю, коли розмовляю з трансжінками в пошуку себе, — те, що вони паралізували себе страхом і не готові діяти, доки не розв’яжуть рівняння в самій своїй серцевині й повністю, цілком не приймуть, що вони, поза всяким сумнівом, на 100% транс.

На жаль, це практично неможливо зробити, особливо ще до того, як ти зробив_ла бодай якісь кроки до ствердження свого гендеру. Немає аналізу крові чи сканування мозку, що могли б підтвердити транс-сутність, тож у тебе ніколи не буде однозначного доказу. Я не можу й порахувати, скільки дівчат писали мені за тижні чи місяці після початку прийняття себе й казали щось на кшталт: «гей, а в мене сьогодні був хороший день у презентації як чоловік. Це означає, що я насправді не транс?».

(Відповідаю: ні! У мене була купа хороших днів у хлопчачому режимі. Я все одно дівчина.)

З огляду на це варто пам’ятати, що ти не головоломка, яку треба розв’язати. Тобі не треба виконувати точну таксономічну класифікацію власного гендеру. Ти просто людина зі своїм власним складним набором потреб, бажань, мрій, цілей, страхів, тригерів і цілою купою всього іншого. Ти суперечлива, складна, нелогічна істота, яка вміщає в собі неосяжне розмаїття.

Це трохи лячно, але, сподіваюся, ще й трохи звільняє. Немає «правильного» розкладу для твого переходу. Немає переліку речей, які ти абсолютно мусиш зробити. Можеш залишити своє ім’я або змінити його. Можеш зробити операцію з підтвердження статі, а можеш залишити те, що маєш. Можеш носити сукні щодня, а можеш залишити їх усі мені. Деякі транс-леді вдягаються як жінки відтоді, як доросли до того, щоб самим купувати одяг, а я жодного разу не вдягла повного фемного образу, доки вже не була три місяці на HRT. Немає жодних правил. Усі вони вигадані людьми, які померли сотні років тому.

Тобі також не обов’язково на щось одразу зважуватися. Перехід — це не один велетенський стрибок у безодню; це низка маленьких, добровільних кроків. Усі ранні кроки легко оборотні, і тобі ніколи не доведеться робити нічого, що, на твою думку, не зробить твоє життя кращим. Якщо триматимеш погляд на своїх ногах, перетнеш прірву, не встигнувши й помітити.

Я люблю радити людям, які ставлять свій гендер під сумнів, обрати одну-дві маленькі речі й спробувати їх, замість того щоб цілий день застрягати в голові, чекаючи, доки з’явиться більше доказів. Поголи руки, ноги чи груди. Купи лак для нігтів. Придбай якусь жіночу річ. Заведи «альт»-акаунт у соцмережах із жіночим ім’ям і займенниками вона/її та взаємодій із цифровим світом як дівчина. Скажи одному-двом друзям, яким довіряєш, що ти ставиш свій гендер під сумнів, і попроси їх кликати тебе іншим ім’ям/займенниками наодинці, щоб відчути, як це. Навіть перші кілька місяців HRT легко обернути назад, якщо хочеш побачити, як працює твій розум на естрогені.

Хоч деякі з цих кроків, імовірно, змусять тебе почуватися пригніченою — та що там, ти можеш почуватися пригніченою, просто думаючи про них, — ти також можеш відчути кілька спалахів абсолютного блаженства десь у процесі. Маленькі миті «о, о, О, мені це подобається, це відчувається добре!!».

Це гендерна ейфорія, і це ознака того, що ти просуваєшся в правильному напрямку. Якщо ти підеш за цими відчуттями, куди б вони тебе не повели, я гарантую тобі, що це приведе до такого щастя й такої радості.