Біохімічна дисфорія

Первинні статеві ознаки тіла починають розвиватися на восьмому тижні внутрішньоутробного розвитку людини. Зазвичай уже на 11-му тижні можна визначити геніталії плода за допомогою ультразвуку. А ось мозок формується між 14-м і 24-м тижнями. Сучасні панівні уявлення про неврологічний розвиток свідчать, що саме впродовж цих 10 тижнів мозок або маскулінізується, або фемінізується — залежно від наявності тестостерону в кровотоці плода (запущеної геном SRY на Y-хромосомі або привнесеної з інших джерел). Цей процес закріплює мозок у патерні потягу або до естрогенів, або до андрогенів.

Якщо твій мозок налаштований на один вид гонадних гормонів (наприклад, тестостерон), а тіло виробляє інший гормон (наприклад, естрадіол), це може призвести до біохімічного збою у твоїй мозковій хімії. Це породжує своєрідний туман у голові: зниження розумової здатності та загальний стан тривоги й неспокою. Це й є джерело перших двох симптомів, які часто полегшуються медичною гормональною терапією: деперсоналізації та дереалізації (DPDR).

Деперсоналізація — це відірваність від власного тіла: нездатність повірити, що людина, яку ти бачиш у дзеркалі, — це насправді ти. Ти ніби спостерігаєш за кимось іншим у своєму тілі. Може виявитися, що тобі байдуже, що відбувається з твоїм тілом, що тебе не хвилюють зміни ваги чи поліпшення фізичної форми, бо ти не відчуваєш власності над цією тілесною оболонкою, яка возить тебе крізь життя.

Зіннія Джонс (Zinnia Jones) наводить такі описи деперсоналізації:

• Відчуття відстороненості чи відчуження від власних думок, почуттів або тіла: «Я знаю, що маю почуття, але не відчуваю їх»
• Відчуття розділеності на дві частини, де одна механічно виконує дії, беручи участь у світі, а інша мовчки спостерігає: «Є це тіло, яке ходить туди-сюди, а хтось інший просто дивиться»
• Відчуття, ніби в тебе «несправжнє» чи відсутнє «я»: «У мене немає себе»
• Сприйняття світу як віддаленого, схожого на сон, туманного, неживого, безбарвного, штучного, як картина без глибини або менш ніж реальна
• Заглибленість у себе та нав’язливе самоспостереження чи надмірне «пережовування» думок
• Постійний і послідовний внутрішній діалог із самим собою
• Відчуття, ніби завіса чи скляна стіна відділяє тебе від світу
• Емоційне або фізичне заніміння, наприклад відчуття голови, набитої ватою
• Брак відчуття власної дієвості — відчуття себе пласким, роботизованим, мертвим або наче «зомбі»
• Нездатність щось уявляти
• Здатність мислити ясно, але з відчуттям, ніби твоїм думкам чи сприйняттю світу бракує якоїсь суттєвої якості
• Відчуття відірваності від життя, що заважає творчо й відкрито взаємодіяти зі світом

Ти можеш приділяти мало уваги своєму зовнішньому вигляду, обмежуючись лише базовими утилітарними потребами в одязі та особистій гігієні. Або ж навпаки — гіперфокусуватися на зовнішності, намагаючись викликати бодай якусь радість, бодай якесь почуття гордості за власне тіло, але натрапляти лише на ще більшу порожнечу.

Тебе може не турбувати стан твого тіла, ти можеш навіть не боятися смерті, бо так мало прив’язаний до власного життя.

Дереалізація — це відстороненість від світу навколо тебе: психічне відчуття, що все, що ти сприймаєш, є несправжнім.

• Твоє оточення здається чужим або незнайомим, навіть якщо ти завжди тут був/була, ніби хтось підмінив твій дім декорацією зі сцени.
• Рух крізь світ відчувається так, наче ти йдеш по біговій доріжці, і будівлі рухаються навколо тебе, а не ти крізь них.
• Відчуття емоційної відірваності від людей, які тобі дорогі, ніби тебе відділяє скляна стіна, або ніби вони лише актори, що вдають із себе тих, ким себе називають.
• Оточення, яке здається спотвореним, розмитим, безбарвним, двовимірним чи штучним, — або, навпаки, загострене усвідомлення й чіткість оточення. Скажімо, листя на деревах ніби має надзвичайно гострі краї.
• Спотворення у сприйнятті часу, наприклад нещодавні події відчуваються як далеке минуле.
• Спотворення відстані, а також розміру й форми предметів
• Відчуття себе пасивним спостерігачем подій власного життя

Якщо ти раптом сильно впізнав/впізнала себе у «Матриці» чи «Шоу Трумана», можливо, ти переживаєш дереалізацію. Це може виявлятися й як відчуття неземності, ніби ти не належиш цьому суспільству. Ти просто ходиш і чекаєш, поки в тебе з’являться суперсили або поки сова не принесе тобі листа до Гоґвортсу. Підлітком я була одержима епізодом серіалу «За межею можливого» (The Outer Limits), де хлопчик знаходить космічний корабель під своїм будинком і дізнається, що ні він, ні його батьки насправді не люди.

DPDR іноді супроводжується емоційним притупленням. Ти здатний/здатна сміятися й знаходити гумор, але рідко коли — справжню радість. Моменти смутку чи горя змушують тебе просто заніміти, дисоціюючи від події, що їх спричинила. Це може йти й у протилежний бік, коли людина перебуває під таким сильним тиском тривоги, що її емоційна реакція стає вкрай непропорційною до приводу, виливаючись у сильний плач чи бурхливі спалахи через, здавалося б, дрібні події.

Важливо зазначити, що DPDR не властива виключно гендерній дисфорії. Цей стан є коморбідним із кількома іншими проблемами психічного здоров’я, зокрема з хронічною депресією, обсесивно-компульсивним розладом і прикордонним розладом особистості. DPDR не слід сприймати як ознаку гендерної дисфорії саму собою; це лише гучний сигнал тривоги, що щось дуже не так. Її також зазвичай досить легко помітити ззовні, щойно навчишся за нею стежити. Люди з DPDR схильні мати погляд «на милю вдалечінь», коли рухаються світом; очі настільки похмурі й мертві, що схожі на порожню оболонку. Один із найпоширеніших коментарів до фотохронік переходу — як же очі набувають стільки іскри.

Припливи і відпливи

Інтенсивність фізичної та біохімічної дисфорії значною мірою залежить від інших чинників у тілі. Оскільки вона є функцією ендокринного балансу, то й керується цими балансами. Це означає, що вона може зростати й спадати день у день. Наприклад:

• Якщо рівень цукру в крові розбалансований або в тебе захворювання щитоподібної залози, це може спричинити сплеск дисфорії.
• Якщо в тебе дофамінова абстиненція через припинення стимуляторів, це може погіршити стан.
• Якщо ти починаєш приймати антидепресант із групи СІЗЗС і в тебе підвищується рівень серотоніну, це може зробити дисфорію менш інтенсивною.
• Трансфемінні AMAB (люди, яким при народженні призначено чоловічу стать) із яєчками переживають сплески тестостерону, пов’язані з потягом і бажанням, що може робити їх більш дисфоричними.
• Трансмаскулінні AFAB (люди, яким при народженні призначено жіночу стать) із непригніченими яєчниками переживають підйоми й спади естрогену та прогестерону впродовж менструального циклу, через що їхня дисфорія посилюється чи слабшає залежно від того, який день циклу триває.

У тілі є десятки систем, які працюють злагоджено, і всі вони коливаються день у день, впливаючи на загальний психічний стан. Ця загальна дисфорія може підсилювати дію всіх інших видів дисфорії. Одного дня ти можеш відмахнутися від місгендерингу, ніби це дрібниця, а наступного — він щоразу болить, наче удар ножем у серце. Одного дня ти бачиш себе в дзеркалі, а наступного — вдивляєшся у свою стару версію.

Дехто переживає це у гендерфлюїдний спосіб: одні дні схиляючись до чоловічого, інші — до жіночого, а ще інші — не відчуваючи жодного гендеру або обидва водночас. Інші ж відчувають це наче сезонну річку: іноді вона набухає через дощі у верхів’ях, іноді спадає до струмочка через посуху.

Усе це справжнє, і те, що одного дня ти почуваєшся дуже дисфорично, а наступного — ні, зовсім не означає, що ти насправді не транс.

Це працює в обидва боки

Іноді ти почуєш, як скептики стверджують, ніби гормональна терапія завжди покращує психічне здоров’я. Я й сама почула таке, коли робила камінг-аут перед мамою. «Естроген робить усіх щасливішими». Це цілковита неправда. Коли цисгендерним людям призначають перехресну гормональну терапію, це завжди призводить до дисфорії. Це одна з причин, чому спіронолактон рідко коли призначають чоловікам: антиандрогенна дія спричиняє психічну нестабільність. Від п’яти до десяти відсотків цисгендерних жінок страждають на синдром полікістозних яєчників (PCOS) — стан, за якого яєчники виробляють тестостерон замість естрогену. Спитай у будь-якої з них, як ведеться її психічному здоров’ю, і вона тобі багато чого розповість.

Одна з дуже промовистих ілюстрацій цього — трагічний випадок Девіда Реймера. У віці семи місяців Девіду та його брату-близнюку зробили обрізання для лікування важкого випадку фімозу (стану шкіри крайньої плоті). У Девіда все пішло жахливо не так, і пеніс було знищено. Було ухвалено рішення провести вагінопластику й виховувати його як дівчинку, зокрема із застосуванням естрогенової терапії в період статевого дозрівання. До 13 років він поринув у глибоку суїцидальну депресію й тяжко страждав, бо жодні настанови та заохочення не здатні змусити хлопчика тішитися з того, що він дівчинка. Коли батьки розповіли йому, що сталося, він повернувся до чоловічої презентації, перейшов на тестостеронову терапію й упродовж підліткових років переніс кілька операцій, щоб здійснити зворотний перехід до чоловічої статі.

Люди знають, коли вони живуть не у своєму гендері.

Психолог Джон Мані (John Money) наглядав за випадком Девіда й був значною мірою відповідальним за рішення, ухвалені щодо його виховання. Мані, прагнучи зробити собі ім’я, масштабно перекрутив дані про випадок Девіда, називаючи його у своїх звітах цілковитим успіхом. Наслідки цього відлунюють донині, адже звіти Мані використовували як приклад того, чому проведення коригувальних операцій на геніталіях інтерсекс-немовлят є доречним підходом. Через п’ятдесят років досі є лікарі, які вірять, що можна просто змінити дитині геніталії й виховувати її як представника тієї статі — і це закріпиться.

Це трагедія інтерсекс-спільноти. Приблизно одне з кожних 60 народжень дає той чи інший інтерсекс-стан (хоча не всі вони пов’язані з геніталіями). Часто «коригувальні» процедури, застосовані до інтерсекс-дітей, призводять до втрати функції та/або чутливості. Надто часто лікарі обирали примусове призначення жіночої статі, бо сконструювати вульву було легше, ніж пеніс.